На третій рік великої війни все більше суперечок між рідними військових і цивільних. Ми всі виснажені від стресу – походи в укриття під виття сирен, сон у ванній із дітьми й собаками через «шахеди», повітряні тривоги, що зривають плани, навіть коли не несуть загрози, страшилки про ядерку чи повний блекаут, що можуть справдитися, звістки про смерть знайомих і незнайомих. До цього коловороту переживань хтось має ще одне: чи є вже «+» в повідомленнях, тобто «все ок, живий». Чи бодай дві палички на відправленому, тобто доставлено, значить, ще є куди. Так, і рідні військових, і рідні цивільних переживають. Так, вони прагнуть одного – безпеки для своєї родини й перемоги України. І ні, рідні військових і рідні цивільних не в однаковому положенні. І щоби порозумітися, одним треба зробити крок уперед, а іншим – два. 

Разом із проєктом «Я.Є.» від фонду «Рій», створеному для підтримки дружин військовослужбовців у стані вагітності та з дітьми, розповідаємо, як знаходити спільну мову та не звинувачувати одна одну. 

Що ми не розуміємо одна про одну 

Конфлікти між рідними військових і цивільних так чи так точаться навколо одного: одні чоловіки там, а інші – тут. Дружини військовослужбовців відчувають несправедливість і можуть звинувачувати жінок, чиї чоловіки не служать. «Чому мій чоловік/батько/син має захищати тебе й твою сімʼю?» Ті не розуміють, у чому їхня провина. Водночас самі вважають, що жінки військових «поводяться так, ніби їм усі винні». Звинувачення взаємні. 

Що далі триває війна, то складніше буде перестати звинувачувати одне одного й знайти спільну мову, каже психологиня Марина Чередник. 

«Накопичується втома, вона стає хронічною. І що більше втоми, що більше відчуття небезпеки, то менше ресурсів у людини, як емоційних, так і когнітивних, для того, щоб якось адекватно реагувати на дійсність», – каже вона.

Віка:

– Дружини цивільних не розуміють, що життя стоїть на паузі (але ж насправді час іде), ти не можеш нічого спланувати, живеш ніби в дні бабака: прокинулась, отримала смс «все добре», «+», виконала домашні справи, заснула й так по колу. А хочеться дуже банального: жити, як звичайна родина, де тато після роботи вечеряє разом із сім'єю, а на вихідних поїхати в гості до бабусь.

Інна: 

– З цивільними людьми (які от прям дуже цивільні – недотичні й відсторонюються від війни) іноді тяжко спілкуватися, бо сьогодні ми бачимо життя зовсім в інших фарбах. Нам болить за чоловіків, за їхніх побратимів. Ми маємо постійну тривожність від новин із фронту та хвилювання за майбутнє життя країни. А люди цивільні в більшості своїй відсторонюються від цього життя й таких переживань. Спільні розмови не ладяться.

Родини військових і родини цивільних можуть віддалитися одні від інших. Перші відчувають самотність, бо часто розділити свої переживання вони можуть лише з тими, хто перебуває в такій самій ситуації. «Але не завжди поряд є хтось схожий», – підкреслює психологиня Юлія Дичеренко. Другі можуть дистанціюватися через те, що просто не знають, як говорити з жінками військових.

Валентина

– Стосовно сімей хотілось би більше розуміння, бо коли ти – мама з двома дітьми без допомоги й кажеш, що чоловік на фронті, люди рідко реагують нормально, загалом: «Ну воює, і шо?» Але це не «і шо». Це чоловіка немає вдома, і ти витрачаєш ресурс не лише на дітей, а ще й на те, щоб не зійти з розуму від переживань. За кожного звуку вибуху в телефоні здригається серце, але розумієш, якщо дзвінок не зірвався – живий, і видихаєш. А навколишні цього не розуміють, а особливо «приємні» ще й кажуть: «Ну зате він гарно заробляє і ви все можете собі дозволили». Я почула це один раз за весь час (чоловік у червні два роки як воює), але я досі під враженням. Ми витратили на його захист стільки коштів, робили збір на авто та ноутбук, стільки коштів він там витрачає на ремонти техніки, що з тих «мільйонів», які він заробляє, залишається менше його зарплати в мирний час.

Анна

– Боляче ранять фрази: «Ну ти ж знала, від кого завагітніла, народжувала. Він воює ж». То що, як воює? То що, ми не маємо право на життя та підтримку? Ми теж хочемо жити, радіти кожному моменту в житті. Я знаю, що очікування нашого малюка тримає чоловіка в балансі, це неймовірно бажана дитина. У нього є можливість мріяти, планувати. Він часто говорить, що в морально складні моменти він думає про те, як ми будемо разом гуляти із сином, їздити на рибалку. Це його мотивує. У такі моменти хочеться підтримки не лише людей, які дійсно розуміють тебе, бо з тобою в аналогічній ситуації, а все ж і від суспільства загалом. Звісно, мріється про розуміння й повагу до сімей військових, бо наразі ставлення ніби як до прокажених. Але ж ці люди захищають вас у тому числі? Серце розбивається й опускаються руки. 

Часом дружини військових відчувають, що інші жінки знецінюють їхні почуття чи несхвально відгукуються про службу їхніх чоловіків. Чому таке може відбуватися? 

«Жінки, чоловіки, яких не воюють, з одного боку, відчувають сором і провину за свого чоловіка, але з іншого – вони раді, що він удома. Цей внутрішній конфлікт викликає велике напруження. Тоді спілкування з дружинами військовослужбовців стає неможливим, бо воно підсилює напруження. Почуття провини й сором – це емоції, що складно утримувати, зазвичай простіше захищатися від них. Як? Знецінювати те, що роблять чоловіки, які пішли на війну, які захищають країну. Така реакція може бути саме результатом бажання позбутися сорому й провини», – вважає психологиня Юлія Дичеренко.

Як цьому зарадити? Психологиня рекомендує чесно собі зізнатися, що ви відчуваєте. «Треба намагатися не заганяти ці почуття в підсвідомість, а чесно їх відчувати, проживати. Коли ми їх бачимо, ми контролюємо те, що з нами відбувається під впливом цих почуттів. Коли ми їх витісняємо, починаються проєкції, починається захист і багато того, чого б ми хотіли уникнути», – каже вона.

Знизити стрес і приглушити почуття провини може допомога іншим, додає психологиня. «Якщо в нас є складнощі у спілкуванні з військовими, з дружинами військовослужбовців, то можна скористатися цим механізмом. Коли ми допомагаємо іншим (будь-кому), донейтимо, коли ми відчуваємо, що робимо щось хороше, робимо свій внесок, це допомагає знизити стрес, прибрати почуття сорому».

Як шукати спільну мову

Перш ніж почати витрачати сили на стосунки, треба впевнитись, що вам у житті потрібна ця людина, радять психологи. 

«Від тотальної втоми ми зараз не зможемо налагодити стосунки з усім світом. І тому, можливо, буде потреба вибирати, – каже Чередник. – Запитайте себе: мені важливі ці стосунки, чи хочу я їх зберігати, розвивати й продовжувати? Якщо це просто якась зустрічна людина посеред вулиці, з якою ми бачилися три секунди, то, напевно, і не варто з нею зберігати стосунки. Іноді простіше обірвати контакт, якщо він непотрібний, неважливий, якийсь випадковий, небажаний. Стосунки потребують великого ресурсу, тому треба зважувати свої сили». 

«Я тебе розумію» або «Я розумію, як тобі важко» – фрази, яких жінкам цивільних варто уникати під час спілкування з дружинами військових, кажуть психологи. 

«Жінки, у яких чоловік не на фронті, не можуть ніяк зрозуміти, що відчувають дружини військових. Вони не можуть знати, що відчуває жінка, коли постійно є загроза смерті її чоловіка, що відчуває жінка, чоловік якої емоційно від неї дистанціюється, що відчуває жінка, чоловік якої не може бути для неї підтримкою ані емоційною, ані фізичною, яка залишається сам на сам не лише зі своїми тривогами, але з дітьми у війну, коли є загроза життю її дітей і її самої. Жоден, хто не був на її місці, не може цього зрозуміти», – пояснює Дичеренко. 

Якщо людина, яка не має подібного досвіду, скаже, що розуміє, це може викликати злість у дружини військового, додає Чередник. Жінка відчує фальш у таких словах: «Як ти можеш розуміти, наскільки мені важко?». 

Замість цього варто казати «Я не можу зрозуміти, що ти зараз відчуваєш», «Я навіть не уявляю, як тобі боляче», «Я ніколи не зрозумію твої почуття, але я дуже хочу тобі допомогти, тебе підтримати. Скажи мені, як я можу це зробити?» 

«Ані жаліти жінок військових, ані вдавати, що нічого не відбувається, не треба, – погоджується Дичеренко. – Є алгоритм, що працює, коли ми хочемо допомогти людині, але не знаємо, як. Ми можемо завжди запитати: «Як я можу тобі допомогти? Можливо, тобі потрібна фізична допомога, можливо, тебе треба просто вислухати? Просто побути поряд або посидіти з твоїми дітьми?» Завжди є щось, чим цивільна людина може допомогти жінці військовослужбовця. І краще просто в неї запитати, що їй потрібно».

Але пропонуйте свою допомогу, тільки якщо дійсно хочете її надати, додають фахівці.

Як уникати конфліктів

Конфлікти виникають, коли ми не можемо стримати емоції, що нас переповнюють.

«Коли виникла дуже гостра емоція, треба спробувати зупинитися та спитати себе: що я зараз відчуваю, чому я відчуваю саме цю емоцію, – радить Чередник. – Якщо ідентифікувати емоцію та зрозуміти, звідки вона, тоді можна говорити більш конструктивно, називаючи речі своїми іменами. Приміром: от зараз ти мені сказав такі слова, мені це неприємно, це викликає злість, гнів, біль. Бо інша людина може й не розуміти того, що відбулося. Якщо це проговорити, тоді починається діалог, тоді можна знайти точки дотику». 

Дичеренко пропонує в спілкуванні між рідними військових і цивільних зосередитися на спільному. 

«Насамперед ми – звичайні люди, звичайні жінки, звичайні мами. Це вже в другу чергу ми – дружини військовослужбовців і дружини цивільних. І комунікація має виходити з того, що ми всі люди, ми всі можемо бути слабкі, ми всі маємо свої почуття, тривоги, біль. Навіть якщо жінка не є дружиною військовослужбовця, це не означає, що їй просто. Якщо інколи це проговорювати, то й дружини військовослужбовців, думаю, готові будуть іти на діалог, бо вони такі самі звичайні люди, звичайні жінки. Ми всі функціонуємо однаково. Ми всі з однієї країни, ми всі живемо в умовах війни, а вже потім у нас у кожного своє життя та свої проблеми. Треба шукати щось, що може об'єднувати. Наприклад, складнощі з маленькими дітьми – це та тема, де мами завжди знайдуть спільну мову».

Якщо стосунки важливі, то психологи радять відверто сказати одна одній про свої почуття. Але для цього передусім треба зізнатися в них собі.

«Можна сказати: «Я відчуваю сором за те, що мій чоловік не на війні, але одночасно я рада й щаслива, що він тут поряд зі мною», – пропонує Дичеренко. – Дружини військовослужбовців можуть говорити: «Ти є моєю мамою (сестрою, подругою), я люблю тебе за це й за це, але водночас я злюся на тебе через те, що ти говориш ось це». Чи навіть можна чесно сказати: «Я заздрю тобі, що твій чоловік поряд, що він може тебе обійняти, що кожну ніч він спить поряд із тобою й ти не турбуєшся про його життя». І якщо люди близькі й можуть проговорювати ці свої почуття, то вони почують одна одну».

Чередник радить користуватися «я-повідомленнями». Наприклад, казати: «Мені боляче», «Мені здається, що ти до кінця не можеш мене зрозуміти, але мені дуже важливо бути з тобою в стосунках». 

Вона пропонує окреслити перелік чутливих тем і визначити правила, за якими ці теми будуть обговорюватися (або домовитися їх не торкатися взагалі).

Що зачіпає дружин військових і як їм на це реагувати

Дружинам військових часто не вистачає підтримки й розуміння з боку суспільства в цілому, їх ранить відчуття, що війна для інших уже скінчилася.

Валентина:

– Найбільше мене засмучує той факт, що поки родини військових «варяться» в невизначеності, більшість людей узагалі не змінили своє життя. У мене дуже мало близьких знайомих воює. І от коли чоловік приїжджає у відпустки, «друзі» та знайомі не соромляться розповідати йому, як вони ховаються від вручення повісток, як хитрують тощо. Дехто навмисне уникає зустрічей, щоби відгородитись від війни. У військових життя особливого немає, їхнє завдання – воювати й за можливості вижити. Я дуже боюсь, що моєму чоловікові буде важко тут після повернення.

Віка:

– Дуже неприємно, коли ті, хто не дотичний до війни, починають висловлювати свою думку «диванних експертів», ніби вони краще в цьому розбираються за самих військових. Але особливо бісять слова «мій – не для війни». Ніби мій народився вже військовим. Бісить фраза «все буде добре», я оптимістка по життю й так стараюся вірити в краще, але ніхто не може гарантувати, що все буде добре, бо це війна. Насправді фраз, які злять, дуже багато: це і «нехай депутати йдуть воювати», «я воюю на економічному фронті», «я донейчу», «вас туди ніхто не посилав» тощо.

Аліна:

– Дружина цивільного чоловіка не має розуміння й поваги до почуттів та емоцій дружини військового або знецінює їх. Часто дружина цивільного розповідає, як вона переживає, щоб чоловіка не забрали, може говорити спокійно про те, які методи використовує їхня сім'я задля того, щоб він не пішов до лав захисників. Тригерять фрази: «Добре, що в мого бронь», «Це ж твій вибір, знала, що він військовий», «Ми його туди не відправляли», «Зате в нього зарплата хороша», «У нього стільки контузій, тобі не страшно, коли він поряд?», «Може, кинеш його, поки не пізно?», «Нащо ти його туди пустила?»

Інна 

– Тяжко чути від дружин, чиї чоловіки не в обороні, що «мій не зможе воювати, він не такий, як твій». Також важкими є фрази «а мій – ухилянт», особливо коли ще й хваляться цим. Дуже тригерять висловлювання типу: «От бачиш, він пішов до війська, має поранення, лікується, а держава тепер забила нього й нікому каліки ці не потрібні, крім своєї родини».

Ось декілька фраз, які часто чують жінки військових і які їм неприємні: 

«Мій не створений для війни» 

«На нулі, ну зате він багато заробляє» 

«Нащо ти його відпустила? Я свого не пущу» 

«Ти ж знала, за кого виходила/від кого народжувала».

У деяких випадках психологи радять ігнорувати такі фрази, удати, що ви їх не почули. «Навіть не захищатися, а просто пройти повз. Якщо це можливо, звичайно. Це можливо тільки, якщо це сказали незнайомі люди, які не мають ніякої цінності», – каже Чередник.

Якщо проігнорувати не вдається, тоді можна відповідати такими словами, які би змушували співрозмовника задуматися над тим, що він каже й навіщо. Наприклад:

«А чи є люди, які створені для війни? Ви вважаєте, що є хтось, хто народжений саме для війни?» 

«Якщо ви порахували, що військові багато заробляють, то ви теж можете спробувати. Будь ласка, пробуйте, якщо ви вірите, що там дійсно можна дуже багато заробити». 

«Нащо відпустила? А ми говоримо про дорослого чоловіка чи про маленького хлопчика? Бо якщо ми говоримо про дорослого чоловіка, то як можна йому заборонити кудись йти? Як ви це собі уявляєте?» 

«Звісно, це може не на всіх подіяти, бо люди різні. Але можна спробувати», – каже психологиня. Близьким людям варто чесно казати, якщо їхні слова роблять боляче. «Бо не всі люди, на жаль, можуть розуміти, що вони роблять іншій людині боляче», – додає вона. 

Як жінкам військових втриматися й не почати звинувачувати інших? «У мене немає однозначної відповіді, – каже Чередник. – Напевно, грає роль те, наскільки в цієї жінки є можливість безпечно вивільняти свої емоції, говорити з кимось про свої почуття, бути почутою, бути підтриманою. Грає роль, наскільки їй допомагають із дітьми, у побуті. І якщо підтримка й допомога є, то, певно, такій жінці трошки легше. Вона може аналізувати ситуацію, свої почуття й розуміти, наскільки вони конструктивні чи руйнівні».

Якщо допомоги й підтримки в жінки немає, то варто спробувати її знайти. Коли у звичному колі спілкування дружина військового не почувається в безпеці, можна звернутися до інших жінок, чиї чоловіки служать. Головне – не залишатися сам на сам зі своїми переживаннями.

«Дуже важливо розбиратися зі своїми почуттями, якщо є можливість, іти в терапію. Бо цей біль і гнів нас супроводжують уже третій рік. Це дуже виснажливо для нервової системи, – каже психологиня. – Треба вже зараз намагатися розвантажувати психіку, переживати свої почуття. Контейнер, куди ми їх складаємо, не безмежний. І самостійно з такими почуттями впоратися часто буває дуже важко, особливо з нашим бекграундом, коли раніше нас вчили почуття не розуміти, а приховувати. Я навіть думаю, що коли війна закінчиться, коли не буде шаленої небезпеки, психіка скине захисні механізми, якими вона користується зараз, і настане регрес. Уже зараз треба працювати з фахівцями, щоб потім не зруйнуватися повністю».

Для жінок, чиї чоловіки далеко, важливо мати не тільки моральну, але й фізичну допомогу.

«Якщо поблизу немає рідних чи знайомих, а фінанси не дають змоги знайти найману допомогу, то це нормально – попросити допомогу в не дуже добре знайомих людей. Важливо знайти тих, хто готовий допомагати. А дізнатися, чи готові вони це робити, можна, просто спитавши. Так ви можете дати можливість цим людям підтримати військового та його дружину. І для них це може бути важливо, бо це дає їм відчуття, що вони можуть бути корисними для наших військових, для нашої перемоги», – зазначає Чередник.

«Просити про допомогу не соромно, – додає психологиня Марина Шимкова. – Але важливо, який уже досвід ми маємо і про що для нас особисто ці прохання. Часто там ховається страх. Страх відмови. Але прохання про допомогу принесе вам результат – роботу зроблять. Сфокусуйтеся на цьому, коли вас знову здолає почуття страху. Нам часто здається, що людина має здогадатись, [що нам потрібна допомога], але в нас є дар спілкування. Тренуймо навичку. Спробуйте щодня просити когось про допомогу в маленьких речах. Нехай це прохання буде маленьким, нейтральним – притримати двері. Але з часом робити це стане простіше».

Аліна:

– Важко бачити постійні фото в соцмережах, де цивільні сім'ї дуже весело й активно проводять вихідні разом і, не соромлячись, висловлюють свою заздрість із приводу зарплати мого чоловіка, не розуміючи, що цих коштів вистачає на донейти іншим сім'ям військових, підтримку поранених побратимів, а на базові потреби вже включається економія. Та й кошти ці не варті покладеного здоров'я та людського життя.

Дружинам військових часто важко навіть просто бачити, як інші родини проводять час разом. Відчувати біль у таких ситуаціях нормально, кажуть психологи. Адже в цей момент жінці хотілося би, щоб її чоловік також був поряд і вони так само гуляли й відпочивали разом. Фахівці радять спробувати осмислити ситуацію:

«Поміркуйте, чи можуть серед усіх цих людей, які вийшли на прогулянку, бути військові в цивільному одязі? Так, можуть. Чи можуть бути серед них чоловіки, які виконують якусь важливу роботу в тилу – лікарі, працівники критичної інфраструктури, ті, хто забезпечує різні логістичні схеми війська? Подивившись на людину, ми не можемо знати, що то за людина, чим вона займається», – зазначає Чередник.

«Подумайте, що саме зараз об'єднує вас із чоловіком, згадайте час разом, помрійте, куди в майбутньому ви би поїхали, пішли, що планували зробити», – також радить Шимкова.

Що зачіпає жінок цивільних і як їм реагувати

Цивільним неприємно, коли рідні військових поводяться агресивно, звинувачують їх особисто чи навіть висловлюють побажання смерті їм і їхнім чоловікам. 

«Треба розуміти, що будь-які почуття, емоції, які виникають у дружини військовослужбовця, – це нормально. Навіть якщо нам здається, що вона реагує більш емоційно, ніж це було потрібно в цій ситуації, варто зрозуміти, що ця реакція нормальна для неї зараз у її стані», – каже Дичеренко.

Як реагувати на агресію? «Реакція залежить від того, на що у нас є ресурс, – вважає психологиня. – Якщо в нас немає ресурсу, то варто зрозуміти, що ми не можемо відчути біль цієї жінки, і просто промовчати, якщо це можливо. Пояснити собі, що ця агресія – не проти тебе, просто в цієї жінки зараз немає сил упоратися з тим, що відбувається в її житті, і її емоції вилилися назовні. Це сталося не тому, що з нами щось не так, а тому, що їй зараз важко. Якщо в нас є сили, то варто вислухати цю жінку, підтримати та сказати, що ми бачимо, що їй важко». 

Відреагувати спокійно в ситуації емоційної напруги може бути не так просто, визнають психологи. 

«Перша реакція на агресію може бути агресією. І якщо є велика втома й напруження, то набагато складніше стає реагувати спокійно, – каже Чередник. – Але треба нагадати собі, що ця жінка, дружина військового, сповнена шаленим болем, вона кричить про свій біль. Якщо цивільна людина зможе зупинити себе в такій самій емоційній реакції, то тоді вона зможе сказати слова підтримки, показати, що вона бачить цей, на перший погляд, руйнівний гнів, вона розуміє, що він не має на меті руйнування, а це просто крик про великий біль усередині».

Попри те, що дружини військових перебувають у вразливому становищі, інколи доречно захищатися від агресії з їхнього боку, додає Дичеренко. «Люди дуже різні, деякі можуть агресивно поводитися, незалежно від того, що відбувається в їхньому житті. У деяких ситуаціях доречно захищатися, дбати про себе, особливо якщо це відбувається на очах наших дітей. Ми також можемо сказати про свої почуття, сказати, що нам неприємно, важко тощо», – каже психологиня.

 Як порозумітися нашим дітям

Юлія

– Тато наш на війні, а діти за ним дуже сумують. Найменша – особливо, кожен вечір питає, коли тато повернеться. А інші не бачать того суму й болю моїх дітей. Напевно, хочеться згуртованості більшої від народу й небайдужості до військових.

Інна 

– У садочках і школах у нас педагоги дуже лояльні та небайдужі до діток військовослужбовців, постійно пропонуються послуги психологів за потреби. Часто проводять благодійні ярмарки та збори для військових. Діток залучають до малювання, плетіння й готування смаколиків для оборонців. Це дуже тішить мене як волонтерку та дружину військового. Велика шана тим людям, які підтримують і допомагають родинам наших захисників. Дуже хочеться, щоб усі люди усвідомили вже нарешті, що війна в нас у країні не для військових і волонтерів, а є нашою спільною бідою!

Анна:

Наразі ми чекаємо нашого первістка, але я вже хвилююсь про те, як дитина буде рости без постійної присутності батька.

У тому, як будуть ладнати між собою діти військових і цивільних у дитячих садочках і школах, велику роль відіграють вихователі та вчителі, кажуть психологи. Але й батькам також важливо говорити з дітьми. Пояснювати, чому в одних дітей тато залишається з родиною, а в інших – на війні. Розповідати, що в їхнього друга із садочка чи класу – тата більше немає. 

«Звісно, ми можемо говорити своїм дітям, що батьки цих дітей – герої, вони захищають країну. Можемо говорити, що ти зараз можеш піти в цей садочок, бо батько цього хлопчика загинув, захищаючи нас із тобою, батько цього хлопчика віддав своє життя за те, щоби твій садочок існував. Можна пояснювати такі прості речі дитині в будь-якому віці. Дитина будь-якого віку візьме з цього щось своє», – вважає Дичеренко. 

З дітьми молодшого віку можна говорити про складні теми через казки, додає вона. «Зараз є дуже багато терапевтичних казок, які пояснюють і про смерть, і про війну, і взагалі про те, що відбувається в Україні. Можна знайти їх в інтернеті, звернутися до дитячого психолога чи написати казку самій. Головне – не мовчати, не спускати це на самотік, говорити з дитиною. І дуже важливо показувати власний приклад. Дитина бачить, як ми спілкуємося, що ми говоримо, і буде копіювати нашу поведінку».

Дітям шкільного віку можна пояснювати напряму, що батьківська тема може бути чутливою для їхнього однокласника, адже його тато – не з ним. «Тому можна радити не зачіпати цю тему з дитиною, чий батько на війні чи загинув. Якщо ж дитина захоче запропонувати свою допомогу чи підтримку, то можна порадити робити це сам на сам, адже привселюдна пропозиція допомоги може сприйматися боляче. Можна підійти й сказати: «Я не можу зрозуміти, наскільки тобі боляче. Але мені шкода, що ти це переживаєш. Якщо тобі потрібно буде поговорити, то я поруч». Але щоби пропонувати таку підтримку, дитина дійсно повинна мати розвинену емпатію. Якщо ні, то можна просто сказати: «Мені шкода, що так відбувається».

Інна 

– Нещодавно донька, 11 років, прийшла зі школи й розповіла, як однокласниця хвалилася тим, що її тато – ухилянт, а моїй це було боляче. Заспокоїла дитину й пояснила, що люди є різні й погляди на життя - теж різні, а вони – ще діти й багато чого можуть не усвідомлювати й не розуміти.

Як пояснити дітям, чому їхній тато далеко, бо пішов захищати Україну, а інший – не пішов? Психологи радять не навʼязувати конкретне бачення причин учинків інших людей, а запропонувати кілька варіантів.   

«Перший – є категорія людей, які багато роблять для фронту, але не можуть служити. Вони дуже допомагають своєю працею. Другий – можливо, цей чоловік чекає на свою повістку й іще не час. Третій – він ухиляється від служби», – каже Шимкова.

«Можна сказати: «Я не знаю, як насправді, але я думаю, він боїться. Можливо, він боїться більше, ніж наш тато. Можливо, тим, що він вихваляється, він виражає свою радість, що йому вдається уникнути небезпеки, якої він боїться, – пропонує Чередник – Але, звичайно, такі речі може бути важко говорити дружині військового». 

Після цього варто запитати в дитини, що вона відчуває. «Якщо дитина має досить розвинений емоційний інтелект, то вона скаже, приміром: «Мені образливо», «Я серджуся», «Мені огидно». Якщо дитина ще не вміє розбиратися з почуттями, то вона може сказати: «Мені погано, мені це не подобається». Тоді мама може допомогти дитині назвати конкретні почуття: «Мені здається, ти відчуваєш гнів, огиду, образу». Якщо дитина підтверджує, то треба проговорити, що нормально відчувати саме такі емоції в цій ситуації, – радить Чередник. – Якщо мама відчуває те саме, то варто поділитися цим. Можна сказати: «Рідний, рідна, я розумію тебе. Мені теж боляче». Це буде сильною підтримкою дитини, яка переживає. Вона зрозуміє, що її почуття нормальні й що вона має з ким їх розділити».

Резюме

  • Зізнатися собі у своїх почуттях, подумати, звідки вони. Усвідомити, що ми не можемо зрозуміти почуття людини, якщо не маємо такого самого досвіду. Тому не треба казати: «Я тебе розумію».
  • Чесно сказати про свої почуття співрозмовнику, якщо ця людина має значення. 
  • Якщо це випадкова людина, не витрачати на неї сили й час, спробувати проігнорувати. 
  • Запропонувати свою підтримку й допомогу – і тим самим знизити власний рівень стресу.
  • Попросити про допомогу й прийняти її – і тим самим допомогти собі й тій людині, яка дає підтримку.
  • Говорити з дітьми про те, що відбувається. Питати, що вони відчувають, і ділитися власними переживаннями.